Що для вас – оці зведення зі сходу? Оце «200-2, 300-4»?
Більшості – давно вже все одно… Втім, більшості від початку було все одно. Більшості головне «кефир и тёплый сортир». Поїсти, попити, покакати, потрахатись. А скільки там «двохсотих»? Ой, та на хую «більшість» бачила ті зведення – разом з тим, що було раніше, і тим, що буде далі… Протоплазма, бля…
Я розкажу – що це означає для мене. Як буде розвиватися ситуація.
Десь там, на сході, у не надто теплій кімнаті, де пахне мокрим взуттям та пилом, потерта рація прогавкає голосом оперативного чергового:
— Черговий екіпаж, «медевак»!
Пацани матюкнуться «Знову, блядь!», повибираються зі спальників та почнуть поспіхом натягувати комбези. За кілька хвилин – бортач побіжить готувати борт, а командир з праваком зайдуть на КП.
— Що там? Кого, куди і звідки?
— Двоє «важких», з … на Дніпро. Медики вже їдуть. Треба скоріше відпрацювати…
— Плюс…
Ще за кілька хвилин – старенька «вісімка» завиє турбінами та почне розкручувати лопаті. До борту підлетить «таблєтка», з якої повискакують медики – вони закинуть своє приладдя у вертоліт, всядуться у вантажній кабіні – давно вже звично та спокійно… Ага, майже, бля…
Потім – борт вирулить до місця зльоту, відірве колеса від землі, зависне на кілька секунд, а далі – нахилить лобасту морду з рубленими гранями броне-плит та помчить на «максималі» до визначеної точки. Вдень, вночі, у погоду – добру чи не дуже – неважливо. Така робота.
Де-який час потому – посадка. Завантаження поранених. Зліт. І – на Дніпро.
І добре, якщо під час польоту до Дніпра хтось з медиків не загляне у кабіну екіпажу та не прокричить щось на вухо бортачу, а бортач не передасть командиру: «Там діла хуйові, треба скоріше!»
І командир – зажене стрілку вказівника швидкості поза 250 кілометрів за годину. І всі будуть стиснутими клубками нервів – дивитися, як невблаганно-повільно на екрані GPS зменшується число – відстань до Дніпра. А за спинами екіпажу, там – у тісноті та гуркоті вантажної кабіни – двоє медиків в черговий раз зчіпляться з сухорукою, безносою кістлявою сукою, і будуть робити все можливе і неможливе, аби лиш не віддати їй ще одне життя.
І не буде нікого, хто зможе допомогти. Тільки цих п’ятеро – екіпаж та медики – будуть у той момент здатні щось зробити, чимось завадити. Решта світу – фікція. Декорації. Не важливі та не суттєві. Ні пости у фейсбуку, ні свічечки на аватарках, ні молитви, ні прокльони. ТІЛЬКИ цих п’ятеро – їх знання, їх досвід та їх удача. А ще – старий, битий війною та життям вічного повітряного блукальця «мі-восьмий».
Далі – посадка у Дніпрі. Пацанів винесуть з вертольоту та завантажать у «швидкі», які відразу «рвонуть» у госпіталь з тривожним завиванням сирен та синім миготінням. Тоді – екіпаж вийде з кабіни. Під ногами будуть неприємно шурхотіти розірвані обгортки від шприців, а потерта підлога буде поляпана чимось темно-червоним. Медики будуть стомлено збирати свої реанімаційні «причиндали» у торби… Справу зроблено.
Наступного дня – все повториться. Або – через день. Або – через кілька днів. Повториться. Обов’язково. Так само, як повторюється ось вже майже сім років. І знову «вісімка» буде мчати над степами та териконами, сторожко притискаючись до землі – туди, де її чекають…
Але більшості – на це наплювати. Як і на все інше, окрім власних кендюхів, гаманців, холодильників та нужників. Немає ніяких «200-2, 300-4». Є якась хуєта на зразок «Міняю жінку», ковбаса «по акції» та «латте на вівсяному молоці». Для «особливо-обдарованих» – сканворд верхи на унітазі. Ніяких «200». Ніяких «300». Ніяких «медеваків» – ні наземних, ні повітряних. І – ніякої війни. Все, крапка.