Їхати треба було конче. Ну, тобто так, що без жодних варіантів. Тому згрупувалася і вліпила себе на останню сходинку маршрутки. Двері зі скрипом зачинилися, відчутно промасажувавши ручкою мої плечі. Обличчя щільно втиснулося в хутро чужого ковніра. Рушили.
Вуйко шофер смачно матюкався на пільговиків, маршрутка на поворотах нахилялася, висікаючи днищем іскри з асфальту, з радейка лунали енергійні весільні пісні. Їхали.
— Виходят?! — питав шофер на зупинках.
— Ні! — дружно відгавкувалися ми.
Але дядько тупо спиняв наш боллід, відкривав двері і морозив мою тендітну спину впродовж хвилини. Далі повторювався сеанс масажу плечей, я знову влипала в хутро і молила Бога втримати двері на повороті.
— Виходят?! — вже втретє нащось крикнув шофер.
— Ні,- нащось безсенсовно гавкнули ми. Вуйко все рівно відчинив двері, і тут виявилося, що в салоні ще досить
місця. Якийсь, судячи з маси і сили, мужчина вправно і швидко вперся в мою спину, посунув мене і хутряний ковнір глибше і став на моє місце.
Відразу стало спокійно і затишно. І на повороті не випаду, і в плечі тепло. Аж занадто тепло. І не лише в плечі. Ніщо так не скорочує дистанцію між чоловіком і жінкою, як спільна поїздка у львівській маршрутці в годину пік. Ми вже практично злилися в одне ціле і почали спілкування на рівні астральних тіл, аж раптом я відчула, як цей нахаба поцілував мене у вухо!
— Блін! — подумалося, — хоч би краєчком ока побачити того чувака, щоб зрозуміти — обурюватися чи тішитися. Спробувала непомітно сплюнути з нижньої губи чуже хутро і повернути голову. Марно. А нахаба повторив! Поки я роздумувала, куди сховати свою голову з вухами заразом, під’їхали до моєї зупинки. Нарешті!
Залицяльник вийшов назовні, випускаючи нас з пекла, і тут я його розгледіла. Молодик років 35-ти весело мені підморгнув, заскочив у маршрутку і поїхав далі.
Ото слухала би я маму, носила би шапку, хто б той махєр хотів цілувати?!