Немолодий захисник зворушливо тримає новенький український прапорець, який щойно привезли волонтери. Його звуть Алік, він – грузин, полковник грузинської армії.
Алік вже давно живе на українському Донбасі. Тут він зустрів свою майбутню дружину 22 роки тому, одружився, в сім’ї народилося двоє дітей – Марія та Артур. Алік говорить про них із великим теплом і гордістю. Двадцятирічний Артур – морпіх і, так само, як і батько, захищає Вітчизну від російських окупантів.
Підступність терористів давно не є для нього новиною, адже брав участь у двох війнах в рідній Грузії – в Абхазії в 90-х та у війні 2008-го року. На моє припущення, що він є громадянином України, бо давно тут мешкає, навіть ображається трохи і каже з гордістю :”Я – грузин і громадянин Грузії! Але захищаю Україну, бо тут живу, а мої діти та дружина – українці!”
Алік стоїть на передових позиціях під Донецьким аеропортом, до сєпарів звідси лише 350 метрів.
– Як вам воюється? – питаю я.
– Та нормально, – усміхається чоловік, і раптом очі його зволожуються. – Тільки хлопців жалко, гарні були бійці…
За день до цього загинуло двоє побратимів Аліка, підірвавшись у БРДМ.
– Комбат дуже через це переймається… Він у нас дуже хороший, – каже він.
Я зачіпаю тему Грузинського Легіону і викликаю бурю емоцій у Аліка:
– Солдати мають воювати, а не встрявати в політичні розбірки! Їх справа захищати країну. Що це за бійці, які не слухають наказу і йдуть, коли їм заманеться?! – з запалом каже він. – Мене теж вони колись кликали до себе, та я не пішов. Я люблю свій батальйон.
Військовому підписали відпустку на п’ять днів, він відпочине вдома, побачить дружину і доньку і знову на передову – захищати нас з вами.